Література: Українська класика Зарубiжна література Сучасна література 



translit кириллиця
Тексты: показувати повністю розбивати на сторінки по 10 тис. знакiв

Вірші в перекладі Леоніда Первомайського (Генріх Гейне)

Генріх Гейне (Гайне)
Вірші

Перекладач: Леонід Первомайський
Джерело: З книги: Зарубіжна література: Хрестоматія.- К.: Освіта., 1992.




Гонець



Вставай, сідлай свого коня,
Подайся, джуро мій,
В Дунканів замок крізь ліси
I крізь поля мерщій!

На стайні жди, покіль тебе
Стайничий не спітка.
"Яка,- спитай,- заручена
Дунканова дочка?"

Коли чорнява, скаже він,-
Одразу знати дай.
Коли білява, скаже він,-
Не дуже поспішай.

Піди та майстрові скажи,
Щоб він мотузку сплів.
Повільно їдь, а привезеш -
Віддай мені без слів.




Поле бою під Гастінгсом



Печально вальтгамський абат
Зітхнув у тяжкому болі,
Коли почув, що короля
Гарольда вбито в полі.

Ченців Асгода й Айльріка він
Під Гастінгс звелів послати:
Гарольдове тіло вони між мерців
Повинні були відшукати.

Та швидко ченці повернулись назад
I заголосили: "Панотче,
Душа від печалі у грудях болить,
Бо жити вона не хоче.

Загинув у полі достойний муж,
Негідний звитягу святкує.
Мерзотники й ланці шматують наш край,
I плач наш за волею - всує.

Британськими лордами стали уже
Вошиві й немиті норманни,
I в рицарських шпорах кравець із Байє
Від нас вимагає пошани.

О, горе нам, саксам, кому з давнини
Земля ця за вітчину править!
О, горе святим нашим, бо в небесах
Зуміють і їх знеславить.

Аж ось коли ми зрозуміли, чому
Комета минулим літом,
Кривава, на огненній мітлі
Промчала над цілим світом.

Збулося під Гастінгсом вночі
Лихе віщування долі.
Удвох ми були там і труп короля
Даремно шукали в полі.

Шукали його ми там цілу добу
Між саксів, ранами вкритих:
Немає Гарольда, нема короля
Під Гастінгсом між забитих!"

Так Асгод сказав, так Айльрік сказав,
I гірко абат руками
В риданні сплеснув і раптом замовк,
Збираючись з думками.

"У Грінфільді,- він тихо сказав,-
У нетрях лісу і нині
Едіт Лебедина Шия живе
В убогій своїй хатині.

Дали їй це ім'я тому,
Що шию струнку лебедину
Красуня мала; колись Гарольд
Любив її єдину.

Він довго любив її і гаряче,
Та згодом забув про неї.
Давно те було, та забуть не змогла
Вона любові своєї.

По неї ідіть - хай з вами разом
В дорогу вона рушає.
Під Гастінгсом мертвого короля
Жіночий зір відшукає.

В абатство сюди принесіть короля.
Мерщій же, мерщій в дорогу!
Ми тіло його віддамо землі,
За душу ж помолимось богу".

I рушили знову похмурі ченці,
Халупу знайшли убогу.
"Едіт Лебедина Шия, вставай,
Збирайся з нами в дорогу!

Нас герцог нормандський в бою переміг,
Були в нас великі жертви -
Під Гастінгсом між убитих бійців
Лежить король наш мертвий.

Вставай же, ми тіло холодне його
Відтіль за наказом абата
Повинні удвох принести в монастир,
Щоб з честю там поховати".

Едіт Лебедина Шия мовчить -
В дорогу збирається в тиші.
Іде вона з ними, і вітер нічний
Їй сиве волосся колише.

Босoніж вона болотaми іде,
Лісами, втрачаючи сили.
Удосвіта скелі крейдяні
Під Гастінгсом забіліли.

Аж ось розтанув ранковий туман,
Що саваном ліг на далеч;
З жахливим криком піднялась
Над полем бою галич.

Лежало багато тисяч людей
Скривавлених в дикому полі,
Між коней побитих лежали вони -
Побиті, скалічені, голі.

Едіт Лебедина Шия бреде
В крові на Гастінгські схили,
I погляди пильних її очей
Летять навкруги, мов стріли.

Шукає вона, і лише вороння
Злітає навкруг несите,
За нею ченці - їх ноги давно
Не в силі уже носити.

Вже темінь у полі вставала нічна,
I місяць світився лише,-
Нещасної жінки нелюдський зойк
Прорізав мертву тишу.

Едіт Лебедина Шия знайшла
У полі Гарольдове тіло.
Вона не плаче, вона мовчить,
Неначе в ній все заніміло.

Цілує в чоло, цілує в уста,
В обіймах його стискає,
Цілунками груди короля
Й криваві рани вкриває.

Знаходить вона на його плечі
Знайомі маленькі шрами,
Таємні сліди молодої жаги,
Любові її й нестями.

Тим часом ноші із жердин
Кінчають ченці складати,
Щоб мертвого свого короля
На них з бойовища забрати.

В абатство вони короля несуть
Шляхом далеким останнім.
Едіт Лебедина Шия іде
За мертвим своїм коханням.

Співає вона погребний псалом,
Побожністю спів її диха,
А голос так страшно лунає вночі,-
Ченці підспівують стиха.




* * *



Хотів би я в слово єдине
Вмістити всю думу смутну,
Віддать його вільному вітру -
Нехай би одніс вдалину.

Нехай би печаль в отім слові
До тебе моя попливла,
Щоб ти її кожну хвилину
Почути, кохана, могла.

I навіть, коли серед ночі
Заплющиш ти очі ясні,
I тут щоб знайшло моє слово
Тебе у найглибшому сні.




* * *



В темному житті моєму
Сяяв образ чарівний.
Згас давно той милий образ -
Темна ніч в душі моїй.

Якщо поночі сидіти
Дітям трапиться малим,
Переляк свій розганяють
Діти співом голосним.

Так я в темряві співаю,
Мов дитя, в чеканні дня,-
Пісня, може, й не весела,
Але жах мій розганя.




* * *



Не знаю, що стало зо мною,
Сумує серце моє,-
Мені ні сну, ні спокою
Казка стара не дає.

Повітря свіже - смеркає,
Привільний Рейн затих;
Вечірній промінь грає
Ген на шпилях гірських.

Незнана красуня на кручі
Сидить у самоті,
Упали на шати блискучі
Коси її золоті.

Із золота гребінь має,
I косу розчісує ним,
I дикої пісні співає,
Не співаної ніким.

В човні рибалку в цю пору
Проймає нестерпний біль,
Він дивиться тільки вгору -
Не бачить ні скель, ні хвиль.

Зникають в потоці бурхливім
I човен, і хлопець з очей,
I все це своїм співом
Зробила Лорелей.




* * *



Любили вони - та обоє
Дивились, немов вороги,
I вперто обоє мовчали,
Хоч мліли обоє з жаги.

Вони розлучились - лиш зрідка
Їх сни єднали німі.
Вони давно вже померли
Й не знали про те самі.




* * *



В тяжкому сні я плакав:
Побачив тебе я в труні.
Прокинувсь, а сльози в мене
Ще ллються з очей рясні.

В тяжкому сні я плакав:
Приснилось - ти не моя.
Прокинувся і ще довго
I гірко плакав я.

В тяжкому сні я плакав:
Приснилось - ти будеш любить.
Прокинувсь я і досі
Не можу сліз спинить.




* * *



На личку в тебе літо,
Неначе жар горить,
Але в малім твоїм серці
Зима, зима лежить.

Нічого в цьому світі
Тривалого нема -
Палатиме в серці літо,
А личко зв'ялить зима.




* * *



Кохає дівчину хлопець,
А в дівчини інший є;
Той інший кохає іншу
I з нею до шлюбу стає.

I дівчина з горя заміж
За першого стрічного йде.
Карається й тужить хлопець
I щастя вже не жде.

Стара ця байка чи казка,
А все завжди нова:
Як станеться з ким - надвоє
Серце тому розбива.



* * *



Чомy троянди немов неживі,
Кохана, скажи мені?
Чомy, скажи, в зеленій траві
Фіалки такі мовчазні?

Чомy так гірко дзвенить і співа
Жайворонком блакить?
Чомy в своєму диханні трава
Тління і смерть таїть?

Чомy холодне сонце поля
В задумі похмурій мина?
Чомy така пустельна земля
I сіра, мов труна?

Чомy мене, мов безумця, в пітьму
Моя печаль жене?
Скажи, кохана моя, чомy
Покинула ти мене?




* * *



Самотній кедр на строми?ні
В північній стоїть стороні,
I кригою, й снігом укритий,
Дрімає і мріє вві сні.

I бачить він сон про пальму,
Що десь у південній землі
Сумує в німій самоти?ні
На спаленій сонцем скалі.





* * *



Троянду і сонце, лілею й голубку
Любив я колись, мов укохану любку.
Тепер не люблю їх - люблю до загину
Єдину, безвинну дитину, перлину;
Віднині й навіки мені моя любка -
Троянда і сонце, лілея й голубка.




* * *



Всю душу свою до краю
Я лілії віддаю,
Хай дзвінко вона співає
Пісню про милу мою.

Щоб пісня завжди тремтіла,
Як досі цілунок тремтить,
Яким вона спалила
Мене в незабутню мить.
Стор. 1



Вгору


0.025 c.